Усім відомий вислів «Хліб – усьому голова» проходить через долю й Віри Семенівни Мірошник із Сидоренкового Валківського району. Донька батьків-хліборобів, вона теж усе життя прожила в селі, трудилася коло землі.

Дитинство Віри минуло на Курщині. Зовсім маленькою пережила війну й фашистську окупацію. Мало що пам’ятає з тих часів, хіба що з розповідей старших. У багатьох Віриних ровесників війна забрала батька, у неї ж – маму, вона загинула від бомби під час ворожого авіанальоту.

По війні, шукаючи порятунку від голоду, сім’я 1947 року оселилась у Валківському районі, в Новоселівці. І зараз Віра Семенівна пам’ятає, яким побачила село вперше – у зелені садів, з побіленими хатками під соломою. Люди тоді жили бідно, та свої оселі чепурили, як могли. Дівчинка швидко потоваришувала з місцевими дітлахами. Разом гралися на великому вигоні посеред села, а взимку на старий Новий рік щедрували односельцям.

Початкову школу Віра закінчила в Новоселівці, семирічку – в Чутівському районі. І відразу пішла працювати в колгосп «Дружба». Тоді, в 1950-х роках, у Новоселівці був його відділок з корівниками, током, коморами. Ферма стала для Віри першим місцем роботи. Натомлювалася за день добряче, бо все ж доводилося робити вручну, механізмів на фермі ще не було ніяких. Та все одно вечорами молодь часто збиралася на вигоні «на вулицю» – співали, танцювали, розважалися, часто допізна. Такий тоді був активний відпочинок. З Благодатного приїздила кінопересувка з фільмами. Поступово загоювалися завдані війною рани, люди починали жити краще, своїм трудом поліпшували власний добробут і сільський побут.

Молоді в селах тоді було багато. Так і Віра зустріла свою долю – гарного хлопця із сусіднього села, колгоспного водія Григорія Мірошника. Коли побралися в 1961 році, в Сидоренковому й з’явилася ця хороша жіночка-трудівниця. Як рідну дочку, прийняла її й свекруха, допомагала призвичаїтися на новому місці і в подальшому в побуті.

Можна тільки захоплюватися і низько схилятися перед колгоспницями тієї пори. Скільки всього ними перероблено та так, що робота горіла в руках. Була старанною на виробництві й Віра Семенівна. Щодня, як і її подруги по роботі, вдосвіта поспішала на доїння, роздавала корми, доглядала корів. Важкі бідони з молоком, вагонетки з кормами – все це пройшло через її руки. При цьому залишалася й доброю господинею, знаходила час і сили господарство та город попорати, чоловіка і двох маленьких синів доглянути, у домі лад дати.

Згодом тодішній голова правління, впевнившись, що Віра Семенівна надійна і серйозна працівниця, перевіривши її на різних ділянках, запропонував роботу диспетчера в колгоспному автогаражі. Попередив, що справа ця відповідальна, потребує дисципліни і порядку, і висловив надію, що Віра Семенівна з нею впорається. І справді, довіру керівника вона виправдала.

Спершу, як і зазвичай без досвіду, було нелегко, бо, крім суто диспетчерських обов’язків, потрібно було ще вести бухгалтерію свого підрозділу. А він включав постійно до 70 працівників і 60 автомобілів – вантажівок, спецмашин, кранів. І Віра Семенівна оформляла дорожні листи водіям, які виходили в рейси, і наряди тим, хто виконував інші роботи в господарстві, нараховувала платню водіям і передавала в колгоспну бухгалтерію. Причому вела цю та іншу документацію настільки ретельно і бездоганно, що у фахівців колгоспної бухгалтерії ніколи не виникало до неї зауважень. Задоволені роботою диспетчера були завжди й керівництво колгоспу, рада цеху механізації, а всі працівники автопарку поважали Віру Семенівну за таке її відповідальне ставлення до роботи, акуратність, справедливість, вміння зрозуміти і допомогти. За вдачею активна і небайдужа, вона постійно брала участь у громадському житті села, була членом ради цеху механізації.

За своє працелюбство, чуйне серце і всі добрі справи Віра Семенівна й зараз шанована в односельців людина. А за роки своєї тривалої трудової діяльності має численні відзнаки. Зараз вона давно на заслуженому відпочинку. Разом з чоловіком порає домашнє господарство, тішиться онуками і правнучком і залишається такою ж доброю господинею, привітною й гостинною. Надійна підтримка подружжя Мірошників – їх сини, один із них зараз постійно проживає з батьками.

Нещодавно  Вірі Семенівні виповнилося 75. Ветеранська організація, односельці, колишні колеги вітають ювілярку, зичать здоров’я, активного довголіття, благополуччя в родині і миру.

(Газета «Сільські новини»)