Тринадцятий день вересня тринадцятого року минулого століття. На одному з хуторців Сомівки у селянській родині Мусія та Олександри Шевченків народилося напрочуд жваве та в’юнке немовлятко — дівчинка Ганнуся. З п’ятьох, одне за одним, діточок їй пощастило стати найменшенькою і найулюбленішою. Як прикласти ту зоряну годину до сьогоднішнього дня, та сама Ганнуся і стала обраницею надзвичайної вікової долі. Не більше, не менше — Ганні Мусіївні Редьці виповнилося 100 років.

Її насичена біографія густо помережена навіть для країни знаковими подіями: жовтневий переворот 1917 року, громадянська війна, колективізація, голод 1933, 1947 років, Велика Вітчизняна війна, окупація Зачепилівщини німецько-фашистськими загарбниками, відбудова народного господарства… Величезна держава і досі “видихує” те, що з нею відбувалося. А люди? Їм у сто крат більше діставалося.

Що не кажіть, мабуть, справді лише обраним вдається здолати довжелезний і непростий життєвий шлях — найймовірніше на небі таки все і визначається, хто заслужив, тому і призначається. Коли б ви почули, як 100-річна ювілярка заводить ще й свою улюблену “Несе Галя воду…”, уже б ніколи не сумнівалися — так воно і є, людині стільки років, на скільки вона себе почуває.

— А що ж таки і до цього часу, Мусіївно, Вам не забувається з дитинства, юності? — покволом здалеку-здалеку підступаємося до її життя-буття.

— Так відразу і не пригадати, — призадумалась, поринаючи в себе, мабуть докупи збираючи уривки, розкошлачених часом спогадів. — Почну з того, як народилася. Моїм родовим гніздечком є, звичайно, Сомівка. Звідси мій тато, а мама — бердянська. У них нас було п’ятеро: окрім мене, ще Оксана, Наталка, Марія і брат наш — Михайло. Ставочок примостився поряд з нашим подвір’ячком. Глибоченьким був, що й коні в ньому купалися. Була й своя простора хата, земельки наділ… Пам’ятаю, прядиво там сіяли. Високе та розкішне те прядиво родило…

Далі оповідачку ледь не зупиняти доводилося — розговорилася, викладаючи все, як на духу.

— Батечко дуже коней любив. Була тоді у нас гніденька кобила. Красива та справна. Під стать до неї завидна збруя. А ще бричка. Залюбуєшся. Коли їхала, тільки цокотіла — характерним жестом підтвердила рукою.

Одним словом, зі слів бабусі Ганни, міцними господарями вважалася родина на селі. З початком колективізації її розкуркулили, примусили до колгоспу приєднуватися зі своїм клаптем землі, худобою, реманентом.

У 1932 році дев’ятнадцятирічна красуня Ганна Шевченко побралася з місцевим парубком. Коли ж залютував голод 1933-го, у молодого подружжя народилася перша дитинка — донечка Настушка. У 1937-му на світ з’явилася доня Наталочка. Вона й по сьогодні поряд з матусею: шанована в селі жінка, трудівниця, ветеран праці — Наталія Іванівна Пророка. Разом з чоловіком Михайлом Григоровичем оточили стареньку любов’ю та ласкою.

— Так воно і є. Зараз у теплі та затишку розкошую. Тяжко у молодості доводилося, — піднесла до очей чистенький фартушок Ганна Мусіївна. — Та ж сама клята війна, два роки при німцях поневірялися. Все пережити треба було.

Що бідувала, то бідувала їх родина разом з односельцями і в післявоєнні роки. Уся найважча селянська робота тоді лягла на жіночі плечі. І на фермі працювала, і на ланці. Жала хліб, снопи в’язала. Доглядала худобу, витискуючи “велике” молоко з виснажених безкорм’ям корів. За ті труди Ганна Мусіївна нагороджена медаллю “За доблесну працю”. Проте жилося усім бідно.

У 1952-му році, аби виплутатися з безвиході, навіть до Казахстану подалася. На крилах летіла з чужого краю до рідної хати. Ще й не з пустими руками поверталася.

— Та чого б з пустими, коли працювали там, що й спини понадривали. Сім кілограмів меду додому доставила, кілька відер картоплі, вузлик з різним крамом: кому носовичок на подарунок, кому ще щось. Своїм дівчаткам тканини привезла на кофточки та на платтячка, — радіє і сьогодні бабуся Ганна.

— У колгоспі робочий час тоді люди сповна відробляли: удосвіта починали, тільки присмерком закінчували. При цьому, мама встигала ще й шити, плести, ткати, косити, снопи в’язати, — долучилася до розмови вже Наталія Іванівна, перераховуючи, скільки всього доброго зробила їм з сестрою мати. Адже без батька дівчата залишилися ще на початку 50-х років.

Мама завжди була з доньками поряд. Допомагала, чим могла, бо обидві закінчували навчальні заклади без відриву від виробництва: Анастасія педінститут ім. Г.С. Сковороди, Наталія — Новомосковський зооветеринарний технікум.

Всіх подій її життя не перелічити, як не перелічити всіх принадностей Ганни Мусіївни. Вона віруюча людина. Благоговійно ставиться до народної пісні. Тривалий час співала в сільському церковному хорі, був колись такий у Сомівці. Допомагала багатьом людям, лікуючи від хвороб різними народними засобами.

Ми все намагалися “розсекретити” рецепти її довголіття: які страви полюбляє, за яким режимом живе, чим тішиться, якими ліками здоров’я поправляє. Виявилося, все в житті Ганни Мусіївни гранично просто: в їжі — неперебірлива, багато рухається, нехай з допомогою паличок, а все ж на місці не засиджується, ліків уникає. Головне, вважає, кожен на білім світі проживає скільки Богом відміряно. Головне — в чистоті жити і душею, і тілом. Нікому не робити зла і бути в злагоді із собою та людьми. Тому, з якою вірою вона дотримується цих святих заповідей, не гріх і позаздрити.

(За матеріалами газети «Горизонти Зачепилівщини»)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Plus
Share to LiveJournal