Вже одиниці наших співвітчизників, юність яких була опалена війною з фашизмом, залишилися в живих. Їм долею судилося пройти складний життєвий шлях, повний смертельної небезпеки і несподіванок. Мову веду про мого старшого товариша Петра Григоровича ХВОРОСТЯНОГО, з яким мені довелося працювати в радгоспі імені газети «Известия».

Вирувало полум’я жахливої, кровопролитної війни з фашистами. В ці буремні роки розпочав свій бо-йовий шлях рядовим піхоти юнак із с.Митрівка в неповні 17 років. Цей день воїн-ветеран пам’ятає – 17 лютого 1942 року. Військова частина радянської армії тримала нерівний бій з навальним натиском озброєних «до зубів» гітлерівців. Мало було патронів та іншого бойового спорядження, але були мужність і витримка, без паніки виконувалися всі накази командирів. Молодий Петро влився добровільно в лави захисників Батьківщини. Німець мав танки, а у наших не було навіть протитанкових гранат, збирали у в’язанку піхотні РГД по 4 штуки і ними підривали техніку фріца. Десь на вечір привезли коненятами санки, де лежали протитанкові рушниці ПТРи і патрони-набої до них. Організували винищувальні підрозділи петеерівців, дали рушниці і малу кількість набоїв, навіть малюнки хрестатих танків, куди було необхідно влучити з рушниці. Вранці пішли в атаку на Криштопівку танки, а за ними автоматники зі шмайсерами. Петро був помічником у старого бувалого воїна, з яким, зарившись у сніг, виставили ПТР, зарядили бронебійним снарядом і невдовзі на полі бою з’явились хрестаті потвори. Сртілець з першого пострілу з близької відстані розірвав траки танка з лівого боку, і той закрутився на місці. Це підняло бойовий дух наших бійців. Ще один хрестатий отримав гостинця і задимів. Решта танків повернула назад, відкотилася й ворожа піхота. Перше бойове хрещення юнак пройшов у піднесеному  бойовому настрої.

Фронтові шляхи вели за схід, наша армія відступала, не було чим воювати. Слабке забезпечення боєкомплектами змушувало наших бійців озброюватись ворожою зброєю і відбиватись від навали фашистів. Які тільки були труднощі, які критичні ситуації, було не одне оточення, з якого вдавалося вирватися завдяки вмілим діям розвідників і темним ночам. Запеклі бої точилися на Луганщині. Відхід до Воронезької області був важким і напруженим. Кожної днини втрачали дорогих побратимів. Дуже допікала фашистська авіація. Обнагліли так, що ганялися навіть за одинокими воїнами в голубій формі, бо це були пілоти. Скидали різні листівки закличного типу до здачі в полон, але з нашого підрозділу зрадників не було. Піхота – цариця полів була основною рушійною силою війни. Петро був у кулеметній роті. Вже у 1943 році покращилось забезпечення боєкомплектом і технікою. З’явилися у нас гармати на тракторній тязі. В небі червонозоряні літаки завойовували перевагу над хрестатими літаками, і ми вже почували себе впевнено під час наступу. Кожного дня було бойове напруження. Змінювалося командування, поповнювалися лави захисників, було кращим забезпечення формою, але мало було чобіт, ботинки і обмотки були в кожного воїна. Більше стало автоматичної зброї, особливо автоматів ППШ. Громіздким був у нас телефонний зв’язок, котушки проводів були важкими, сам зв’язок часто пошкоджувався, але без зв’язку воювати неможливо. У німця були рації. Рідко де в піхоті у нас були американські рації. Цей зв’язок був надійний і дуже необхідний.

Командир кулеметного відділення Петро Хворостяний крокував фронтовими шляхами. У складі Першого Білоруського фронту п’ята ударна армія під командуванням генерала Берзаріна, була націлена на Берлін. Йшли жорстокі бої, ворог перетворював все на важливі точки оборони. Навіть діти з гітлерюгенда палили наші танки фаустпатронами. Важко було фізично воювати: весь день на ногах, недосипали, недоїдали, все тільки «Вперед!», а перемога за будь-яку ціну.

Не дуже берегло воїнів командування, тільки за взяття Берліну близько 300 тисяч солдатів поклали своє життя на вівтар Перемоги.«2 травня мій підрозділ був у районі Рейхстагу, і тут припинилися бої, фашисти вилазили зі своїх нір і здавалися в полон, але фанатики-німці довго ще вбивали наших воїнів. Таких нелюдів ми знищували на місці. Згарища і руїни Берліну були наповнені небезпекою. Я отримав поранення в голову вже майже після повної капітуляції. Обійшов з хлопцями Рейхстаг, над яким майорів наш червоний прапор Перемоги» – згадує мій товариш.

Петру Хворостяному ще не було й 20 років, як він зустрів день Перемоги. 7 бойових медалей і орден Вітчизняної війни в нагрудному іконостасі переможця. Дуже рвалася душа воїна додому, на Україну, але командування його затримувало. Лише в 1946 році прилинув у Митрівку до рідні, в гарячі обійми батька й матері.

Вже на другий день його викликали в контору до голови колгоспу, щоб приймав бухгалтерію. Але події склалися інакше: Петро Григорович потрапив у Криштопівську МТС обліковцем і заправником тракторної бригади. А вже з МТС, маючи 9 класів шкільної освіти, вступив до Липкуватівського с/г технікуму, після закінчення якого повернувся до МТС вже агрономом. Потім закінчив ще один – Красноградський технікум, а пізніше – Харківський сільськогосподарський інститут ім. Докучаєва.
У 1958 році МТС ліквідували, і доля закинула Петра Григоровича в радгосп ім. газети «Известия» керуючим другим відділком у с.Мальцеве. Добре склалися ділові виробничі стосунки з директором радгоспу Москвітіним Іваном Іларіоновичем. Відділок був у Лозівському районі за 24 км від центру. Директор знаходив час відвідати господарство, яким керував Петро Григорович.

Багато віддано сил, розуму і вміння у розвиток виробничих відносин. Почав з наведення ладу по дисципліні, постійно піклувався про побутові умови колективу, заохочував і цінував передовиків виробництва. 20 років віддано напруженій праці. Сформований керівний склад, бухгалтерія, облаштована майстерня.Прийшов час, і відділення радгоспу передано було до другого господарства. А Петро Григорович став головним економістом центрального відділу радгоспу. Довелося закінчити сілгоспакадемію в Києві.

У сімейному саду вирощено двох синів-соколів, але доля зле вчинила з господарем: пішла за межу вічності дружина. Сини пішли у велике життя трударями. А з батьком зі щирою любов’ю та відданістю спілкуються щодня.

Є що згадати воїну і господарю Петру Григоровичу, патріоту рідної землі, який вболіває за долю України, її трударів і покладає велику надію, що керманичі  візьмуться за розум і наведуть лад у виробництві та економіці. 

М.ГЛАДКИЙ, історик

(Близнюківська районна громадсько-інформаційна газета “Нове життя”)