До землі, до поля у сидоренківського старожила з Валківського району Федора Олексійовича Дригайла особливе ставлення. Про таких, як він, трударів складають пісень, і шана їм особлива за те, що з ранньої весни і до глибокої осені вони в полі, з любов’ю доглядають ниву від засіву до засіву, не шкодують для неї праці й турботи.

І якою б нелегкою, напруженою не була ця робота, часто — в негоду і холоди, у Федора Олексійовича ніколи навіть думки не з’являлося поміняти професію, шукати легшої долі. Ростити хліб — його покликання, бо й рід його весь споконвіку землеробський.

Увесь свій вік працювали на землі його батьки, тримали худобу, трудилися, не покладаючи рук. Та статки сім’я мала невеликі. Змалку вчився селянської праці й Федько, ріс помічником у батьків. І зараз пам’ятає ветеран, як пішов у перший клас, школу в рідному Очеретовому. Була вона добротна, побудована 1905 року, і вчилося там 260 учнів. Пам’ятає, як у селі організовувалися колективні артілі, спілки і товариства обробітку землі. Вкарбувалися в його дитячу пам’ять і лихі часи голодомору, коли страшний мор пройшов по селу.

Трохи легше, розповідає ветеран, стало 1934 року. В Очеретовому було три колгоспи, і вони підгодовували своїх робітників, давали можливість утримувати живність. Життя поступово налагоджувалося, відкрився клуб, медпункт.

Та не забарилася нова біда — війна. Федір саме закінчив 10 клас, одержав атестат, але ще не досяг повноліття. На фронт його не взяли. Працював разом з іншою молоддю на будівництві оборонних укріплень. Окупанти, вступивши в село, встановлювали свої порядки — чинили розправу над населенням, ганяли на примусові роботи, а молодь вивозили на каторгу в Німеччину. Не вдалося уникнути цього лиха й Федору. Так потрапив на шахту в Судетську область. Працювали тяжко, пригадує ветеран, а тримали їх у жахливих умовах, годували погано, не по роботі. Зрідка відпускали в місто, і там можна було десь підробити за харчі. Так і трималися. У 1945 році радянські війська визволили невільників, і Федора призвали на армійську службу.

Коли ж після демобілізації повернувся додому, то відразу пішов працювати в колгосп — спершу був на різних роботах, а 1949 року став бригадиром комплексної бригади. Однак більше до душі була хлопцеві робота з технікою. Працьовитий, наполегливий, він таки досяг свого — здобув механізаторський фах у Рокитянському училищі, а практичного досвіду набирався вже в тракторній бригаді свого колгоспу. Освоїв різні зразки сільгосптехніки -трактор ДТ-54, комбайн РСМ-8, пізніше — бурячні комбайни різних моделей.

І не тільки успішно працював на цих техзасобах, а й носив раціоналізаторські пропозиції для їх удосконалення. За високі показники 1956 року одержав таке трудове заохочення — завершивши жнива вдома, був направлений на збирання врожаю в Акмолинську область, на цілину. Тоді це вважалося почесним. Жнивував на комбайні «Сталінець», за цілинну роботу має подяки.

У 1960-х роках очеретівське і сидоренківське господарства об’єдналися в колгосп «Заповіти Ілліча». На поля приходила більш досконала, нова техніка. І Федору Олексійовичу як одному з кращих механізаторів першому довіряли ці агрегати. Пасти задніх він не любив, завжди був у числі передовиків колгоспу. Трудився на совість, усі рільничі роботи знав відмінно і виконував бездоганно — орав, сіяв, доглядав посіви. А взимку ретельно готував техніку до нового сезону. Завжди вона в нього була відремонтована вчасно і якісно. Ще й товаришам встигав допомогти з ремонтом.

І чотирьох своїх синів Федір Олексійович змалку залучав до механізаторської праці. Трудовий іспит проходили вони у батька помічниками або на тракторах його колег. Не марною була для них батькова наука — всі виросли хорошими людьми, одержали професії.

За успіхи на хлібній ниві, за сумління і відповідальність у роботі Федір Олексійович має високі відзнаки — орден Трудового Червоного Прапора, медаль учасника Виставки досягнень народного господарства, звання «Почесний колгоспник». Якось був навіть премійований легковиком «Москвич».

Вже давно Федір Олексійович на пенсії, та й досі не забуває свої трудові роки, своїх товаришів, з якими виводив залізних коней на си-доренківські поля. І трохи журиться за тим часом, за молодістю. Для свого віку ветеран тримається молодцем (а він щойно зустрів 90-ліття). Порає господарство, при потребі їздить велосипедом у Сидоренкове до магазину чи в справах, бере участь у громадській роботі як член ветеранського активу села. Надійна підтримка для нього з дружиною — діти й онуки.

Тож з нагоди ювілею зичимо Федору Олексійовичу здоров’я, активного довголіття, благополуччя і радості від кожного прожитого дня.

(За матеріалами газети Валківського району «Сільські новини»)