Таких жінок по Україні тисячі. Нічим героїчним вони не прославились. Та довге трудове життя їх вже є подвигом. Федяй Наталії Володимирівні в серпні виповнилось 95 років. На святкуванні Дня села Феськи сільська рада нагородила її подарунком як найстаршу жительку.

Народилась Наталія Володимирівна 14 серпня 1918 року в с. Вільшана Дворічанського району. В сім’ї було семеро дітей. Один хлопчик помер від дифтерії, старший брат загинув у роки війни, дві молодші сестри ще живі. Їм теж близько 90 років.

Жили бідно. В роки колективізації батьки пішли до колгоспу. Запам’ятався Наталці голодний 33 рік. Батько носив в Росію одяг, деякі речі міняв на зерно і муку, діти збирали кропиву, квіти білої акації, потім сушили їх, змішували з товченим сорго і пекли коржики. Так і вижили.

Наталка пішла вчитись в гірниче училище в Первомайську Донецької області, а вже в 21 рік працювала в шахті лебідчицею, одна жінка серед 38 членів бригади… Та трапилась біда – вибухнув газ. Загинули 37 чоловік, а вона залишилась живою. Непритомну і обпечену витягли її на поверхню. Довго лікувалась, до цього часу сліди опіків дають про себе знати.

А потім почалася Велика Вітчизняна війна. Сім’я вирішила йти в евакуацію. Батько погнав колгоспних корів, а діти з матір’ю йшли пішки. Та не встигли пройти й кілька кілометрів, як їх наздогнали німці і завернули додому.

У 1941 році Наталія вийшла заміж, чоловіка забрали на фронт, додому він вже не прийшов. А в 1942 році жінка народила донечку Людмилу. Тяжкі були воєнні роки. Коли повернулись з невдалої евакуації, будинок виявився пограбованим. Треба було виживати, тож доводилось працювати на німців, а вони видавали пайки, бо їм потрібна була робоча сила. Та й німці не всі однакові були. Багатьох з них силою погнали на війну, в багатьох дома залишились діти…

Коли німці відступали, то забирали усе, що могли. Поліцаї, від яких важко було щось приховати, завзято їм у цьому допомагали. В сім’ї Наталії були корова і телиця. Коли тварин забирали, то жінка вибігла з малою дитиною, плакала і просила, щоб залишили хоч телицю. Поліцай вдарив її прикладом, а німець сказав «кіндер» і віддав телицю. Ця молода корівка допомогла вижити сім’ї в голодний 1947 рік.

Важко жити і після війни. Сім’я велика, всі жінки. Батько як відігнав корів в евакуацію, так там і залишився в трудовій армії. Направили їх в Капустін Яр будувати ракетний полігон. Повернувся він додому в 1948 році, та прожив недовго. Надірвався на тяжкій роботі.

Сестри повиростали, повлаштовувались. Донька Людмила теж вийшла заміж і виїхала. Наталія Володимирівна до 90 років жила в своєму рідному селі Вільшана. Все життя працювала в колгоспі. Як говорить вона сама: «Все винесла на своїх плечах». Полола, косила, в’язала, вручну копала буряки. Часто працювали жінки по морозу вдень, а вночі треба було вивезти і здати овочі, щоб ніхто не забрав їх і щоб нарахували гроші. Спати було ніколи. «В чому ж секрет вашого довголіття, бабусю?». — «Мабуть, в тому, що Бог врятував мене від загибелі в шахті і що все життя в роботі».

Останні п’ять років живе Наталія Володимирівна в с. Феськи у доньки. Та не сидить, склавши руки. Курочок годує, бур’ян рве, яблука і абрикоси сушить. Така ж життєрадісна, як і в молодості. Ще й частівку може заспівати чи й затанцювати.

(За матеріалами газети «Зоря»)