Бувають події, навіть особливо важливі для свого часу, які з плином десятиліть стираються з пам’яті людей і стають надбанням архівних сховищ. Але є події, значення яких не тьмяніє від невблаганного перебігу часу. Навпаки, кожне пройдене десятиріччя підкреслює їх велич, їх визначну роль у світовій історії. Пам’ять про ці події, непідвладна часу, зберігається і передається з покоління в покоління.

Спогади Михайла Матвійовича Бобрицького, ветерана Великої Вітчизняної війни, учасника бойових дій, пов’язані зі страшними подіями, також не є винятком, адже йому довелося ризикувати своїм життям заради Великої Перемоги, виконуючи бойові завдання.

Народився Михайло Матвійович 2 травня 1924 року в с. Городнє на Краснокутщині. Тут ріс, навчався у школі. По закінченню 7 класів, під час навчання при заводі «Серп і молот», здобув професію слюсара. Влітку 1943 року 19-річного Михайла призвали до лав Червоної Армії, а саме – до 20 снайперської школи м. Охтирка. І вже у вересні Михайло потрапив до 174-го гвардійського стрілецького полку 57-ої стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії. Юний снайпер, під девізом «Снайпер, убей немца, иначе он тебя убьет!», уже через місяць мав на своєму рахунку 12 убитих німців і, перебуваючи в обороні після форсування Вісли, був нагороджений медаллю «За відвагу». Із 14 чоловік городнян, які пішли на фронт, Михайло один залишився живий, і за всю війну знищив 48 німців і коня, який віз ворогам польову кухню, — достойно помстився за своїх загиблих товаришів.

У 1945 році, коли радянські війська перебували на території Німеччини, у бою на Одерському плацдармі, при наступі на АльтТухебанд, після прориву оборони на підступах до Берліна Михайла було вдруге поранено, тож участі у вуличних боях у Берліні він не брав. У шпиталі дізнався про перемогу і радів разом з товаришами.

Дві медалі «За відвагу», медалі «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», орден Вітчизняної війни та «За мужність» і подяка від верховного головнокомандування, товариша Сталіна, за прорив оборони на підступах до Берліна, — ці нагороди красномовно говорять про героїчну участь Михайла Бобрицького у Великій Вітчизняній війні.

Зі шпиталю не відразу повернувся додому, а разом з товаришами лад наводили у Берліні. У 1959 році 26-річний Михайло повернувся в рідне с. Городнє, де його чекали батьки. І вже разом почали відбудовувати своє мирне спокійне життя, і почали, звичайно, зі спорудження затишної оселі. Михайло Матвійович став завідувати Чернещанським клубом, навчав дітлахів Чернещанської восьмирічної школи грі на балалайці, адже сам володіє грою на  балалайці,  гармошці, гітарі, мандоліні, баяні, акордеоні.

Закінчив 8-й клас, далі – вечірню школу в Краснокутську. Після закінчення школи вступав до Полтавського педагогічного університету, та, не набравши необхідних балів, усе одно здобув вищу освіту, щоправда вже в іншому закладі й за іншою спеціальністю.

Після закінчення інституту ім. Докучаєва став агрономом-грунтознавцем і вже до виходу на пенсію працював у радгоспі «Глобівський». І цей трудовий шлях Михайло Матвійович пройшов достойно, був нагороджений медалями «За добросовестный труд», «За долголетний добросовестный труд», орденом Трудового Красного Знамени.

Сьогодні 89-річний Михайло Матвійович Бобрицький проживає все там же, в с. Городнє, в мальовничому куточку. Він добре себе почуває, порається по господарству, біля вуликів, саджає квіти та плете чудові кошики з лози. А ще – пише байки, має збірку власних віршів «Стежинами життя», є активним учасником різноманітних конкурсів.

Хочеться побажати Михайлу Матвійовичу – «Так тримати!» ще до 100 років, бути здоровим, щасливим, веселим, на довгі роки життя — добробуту і злагоди.

Тетяна ПАЩЕНКО

(Краснокутська районна газета «Промінь»)